Втіха для душі
або
скільки ж людині треба
«Я дякую Богу за те, що так все організував у
моєму житті і допомагає мені розвиватися,-
сказав він вкінці. – Дякую своїм бабусі з
дідусем, своїм батькам, своїм вчителям, усім
людям, які причетні до того, що зі мною
відбувається!»
А півтори години тому до нас вийшов юнак у
елегантному сучасному костюмі. Хоча міг би
й одягнутися простіше, адже спека. Аж ні! У
нього інша, внутрішня потреба. Вийшов і
відразу вклонився до людей. І не пафосно, а
щиросердно. Це було видно. І зрозуміло. Бо
голос був схвильований…
А ще напередодні, його найбільшим
хвилюванням було: «Чи ж прийдуть люди?». І ми
(люди) прийшли. Думали, що йшли підтримати,
та як виявилося – насолодитися й мати втіху
для душі.
З відчинених вікон концертної зали
музичної школи на усю Шевченківську лунала
музика, здебільшого класична. Одну з
відеокамер, які були налаштовані для зйомки
сцени, варто було б перенаправити на
глядачів (дорослих, дітлахів, літніх людей:
поодиноких чи родинами), щоб зафіксувати
вирази облич, виблиски очей, невловимі
посмішки і …. умиротворення. Легко,
невимушено перебираючи пальці по
клавіатурі, він, разом з своїм другом –
акордеоном, творив і дарував музику. Вона
була такої чистою й звучною, що ставала
зрозуміла усім. Юнак допомагав їй стати
такою. Його гра лилася в зал разом з
образами – була жива й торкалася струн
серця. В одному з рядів заплакала дитина, а
потім замовкла аж до кінця концерту; десь
задзвонив мобільний телефон (як правило, в
таких випадках у присутніх прокидаються
докори…), а тут - навіть не зреагували. А
коли все скінчилося, після вдячності й
найкращих побажань, виходили із зали мовчки
(бо під враженнями), говорили тихо (ніби
боялися порушити гармонію, яка з’явилася
навколо в усьому). І тільки вже на вулиці
дозволяли собі обмінятися враженнями, для
яких, насправді, і слів не було, крім як «ого!»
й «оце так було!». Люди мимоволі почали
гуртуватися й додому поверталися групками.
Ураз захотілося до родинного столу, до
теплої задушевної розмови. Проте один таки
черв’ячок свідомість гризнув: «Ех, чому ж я
так не вмію!»
Не даремно кажуть: «Воспитывай отрока по
пути его». Для цього юнака музика – сенс
життя, його хліб і його повітря. І за
майстерністю, яку він продемонстрував,
насправді лежить важкий щоденний труд, і не
один рік. А реакція глядачів у той день ще
раз підтвердила давно відоме: кожна людина
в житті повинна займатися СВОЄЮ справою.
Для довідки: 28 червня 2010 року в приміщенні
дитячої музичної школи відбувся концерт
Бондаря Сергія, випускника Київської
музичної академії ім. П.І.Чайковського. У
програмі прозвучали твори світової класики,
варіації на народні теми. Сергій –
випускник нашої музичної школи та
Таращанської районної гімназії «Ерудит».
Лариса Скаба