МАТЕРІАЛИ

НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

«ГІМНАЗІЇ – 140 РОКІВ. ПОГЛЯД В ІСТОРІЮ.»

Недільна школа була призначена лише для дорослих і збиралася лише по неділях, а приходське училище було однокласним і давало лише ази знань, недостатні для тогочасного міського мешканця. Відповідно, в бурхливі часи різноманітних реформ, що відбувалися в 60-х роках ХІХ століття, начальство Київського навчального округу вирішило відкрити в Таращі школу вищого типу зі значно ширшою програмою викладання. Ними стали дві двокласні школи - окремо для хлопчиків та дівчаток. (Остання обставина стала даниною тогочасним патріархальним традиціям).

----------------------------------------------------------------------------------------

"Имею честь донести Вашему Превосходительству, что 8 числа сего месяца открыто мною в присутствии почетных лиц города, родителей и других двухклассного мужского и женского училищ.

Учащихся в приготовительном классе мужского училища 37, в первом классе 26. В приготовительном классе женского училища 2 ученицы, а в первый класс записаны 3, но ещё не подвергались экзаменам"

Так 9 жовтня 1869 р. повідомив попечителеві Київського навчального округу один з освітніх діячів Таращі («штатный смотритель училищ»).

Першим приміщенням нашої гімназії була не ця велична споруда, в якій ми з вами навчаємося, а стара дерев’яна, більше схожа на сарай. Про її місцезнаходження ми можемо лише здогадуватися і передбачати, що вона знаходиться десь на території подвір’я гімназії.

 Отже, до школи задріботіли юрби учнів. Навчалися шість днів на тиждень (окрім неділі). Було чимало святкових днів - особливо релігійних. В школах вивчали російську мову, Закон Божий, арифметику, географію, історію Росії, креслення для хлопчиків та малювання і рукоділля для дівчаток. Щодня відбувалися по 3-4 уроки.

А на стінах школи висіли правила внутрішнього розпорядку. Про них дає уявлення одна з постанов педради таращанської двокласної школи:

"1869 года октября 21 дня училищный совет Таращанского двухклассного народного училища, слушав предписание управляющего Киевским учебным округом о введении дисциплинарных мер в училищах, в заседании своем признал необходимыми следующие дисциплинарные меры:

1. Прием учеников в двухклассное училище производить в продолжении месяца с начала учебного года; затем вновь поступающих после этого строка подвергать испытанию из тех предметов, которые уже пройдены в классах в течении месяца.

Для более успешного и правильного хода учения в приготовительном классе и в смене для девочек последний срок приема назначить 1 октября.

2. Чтобы школа своими требованиями и порядком производила должное влияние на развитие учащихся, необходимо при приеме детей в училище внушать родителям, чтобы они своим влиянием на детей и присмотром за их занятиями и поведением содействовали достижению целей училища.

3. Необходимо требовать от детей, чтобы они, являясь в класс, имели лицо и руки вымыты; волосы острижены и почти обрезаны; чтобы являлись в урочное время, приносили с собой все необходимые в классе учебные пособия и принадлежности; книги и тетради держали в чистоте и исправности, внимательно следили в классе за объяснениями уроков, не развлекаясь разговорами или посторонними занятиями, не портили бы мебель и училищные дома; чтобы после звонка все были в классе на своих местах и ожидали прихода учителя; в классе сидели бы прямо и не облокачиваясь.

В случае отсутствия учителя все ученики должны находиться в классе и соблюдать такой же порядок и тишину, как и в отсутствие его. Во время перемены ученики должны вести себя прилично: не шалить, не кричать, не заводить между собою ссору или драку. В случае взаимных неудовольствий или каких-либо недоразумений ученики не имеют право самовольно расправляться, а обязаны за удовлетворением обращаться к смотрителю училища или к одному из учителей.

4. Все ученики обязаны неопустительно ходить в училище и в церковь, в противном случае смотритель обязан внушать родителям, чтобы они сами следили за аккуратным посещением их детьми церкви и классов. На законоучителе также лежит обязанность следить за правильным посещением учащимися церковных богослужений.

5.Пред началом и по окончании каждого урока ученики по очереди должны читать молитвы пред учением и после учения.

6. За опущение и незнание уроков, за леность, небрежность, невнимание, шалость и драку учитель должен делать ученику замечание, выговор, может ставить его в своем классе к доске. В случае недействительности этих мер учитель может оставлять учеников в классе на полчаса по окончании уроков или же на время урока посылать его к доске в низший класс.

В крайнем случае необходимо приглашать родителей и просить их, дабы они своим влиянием на детей содействовали их успехам и исправлению.

7. Если бы ученик в одном и том же классе не оказал успехов в продолжении двух лет или же в нравственном отношении был крайне неисправим, то училищный совет в виду устранения вредного влияния на учащихся исключает такового из класса".

Дані правила з’явилися задовго до побудови нинішнього величного корпусу Таращанського двокласного училища, проте діяли до кінця його існування.

 Ця школа стала важливим освітнім осередком не лише для самої Таращі, але й для сотень населених пунктів величезного Таращанського повіту. Вже в перших наборах до школи було чимало учнів з сіл, оскільки місцеві владоможці "желают предоставить возможность сельским обывателям иметь из среды своей грамотных писарей".

 ----------------------------------------------------------------------------------------------------

 Нагадаємо, що в ті часи більш поширеними були церковно-парафіяльні школи.

Відповідно, попечителеві Київського навчального округу підпорядковувався директор шкіл Київської губернії - він наглядав за навчально-виховним процесом і станом шкіл виключно на губернському рівні. Губернія ж була поділена на кілька (5-7) районів, де освітою керували особливі інспектори.

Інспектору ж безпосередньо підлягав директор Таращанського двокласного училища, який у тогочасних документах іменувався "штатним смотрителем". Крім цієї штатної керівної посади помітне значення посідав і почесний смотритель училища, функції якого виконувала якась місцева впливова та заможна особистість. Часто почесні смотрителі надавали власні кошти на ремонти приміщення та інші господарські потреби, забезпечували шкільну бібліотеку періодикою, виконували роль нинішніх шкільних меценатів, акумулюючи та надаючи кошти на потреби школи.

 Ми вже згадували про видатного Таращанського освітнього діяча Гната Федоровича Коробкіна, котрий жертвував тисячі карбованців "важко"- царською валютою на побудову того навчального корпусу, котрий ще й зараз є окрасою міста Таращі. Гнат Федорович у подальшому був обраний почесним смотрителем даного закладу і ніколи не забував про своє дітище. Він жертвував і власні кошти. А крім того, володіючи завидним авторитетом серед місцевої аристократії, вміло організовував збір засобів на побудову та забезпечення училища. На посаді почесного смотрителя Гнат Федорович пробув довгих 25 років. Коли надійшов час цього видатного ювілею, штатне шкільне керівництво вирішило відзначити ювіляра постановкою його портрету в школі. На той час це була неабияка честь. А оскільки до того в школі висіли виключно портрети російських імператорів, то зображення Г. Коробкіна мало скласти своєрідну конкуренцію парадним портретам августійших осіб. І щоб не образити монарха, таращанці сталли прохати дозволу на постановку такого портрету особисто у російського імператора Миколи ІІ. У 1907 році попечиель Київського навчального округу надіслав міністру освіти Російської імперії наступного листа:

"Директор народных училищ Киевской губернии представил мне ходатайство педагогического Совета Таращанского двухклассного городского училища о разрешении поставить в актовом зале училища портрет почетного смотрителя этого училища действительного статского советника Игнатия Федоровича Коробкина в виду исполняющегося 25-летия его службы в означенной должности, причем пояснил, что в продолжении всей службы своей в означенной должности он (далі вказується великий перелік заслуг Коробкіна.

Попечитель округа П. Зилов.»

Міністр освіти у далекому Санкт-Петербурзі виклопотав дозвіл самодержця і міністерські чиновники направили його до Києва:

Портрет Г. Ф. Коробкіна було встановлено.

В 1907 р. в таращанській школі було засновано і стипендію імені колишнього смотрителя І. Ф. Коробкіна.

Ця подія і сьогодні заслуговує на увагу оскільки є винятковою подією з одного боку і взірцем доброчинства та благородства з іншого.

Згадують історичні документи й інших почесних смотрителів, котрі виявляли благодійництво до Таращанського училища.

Саме смотритель турбувався і про позашкільний побут школярів та педагогів, більшість з яких була приїжджими. Так, в 1908 році повідомлялося про те, що штатний смотритель опікувався "квартирним питанням" своїх колег:

 Клопотання смотрителя було задоволено.

Діяльність смотрителів не обмежувалася лише Таращею - їх регулярно запрошували на різні шкільні заклади до інших населених пунктів.

-------------------------------------------------------------------------------------------

Тоді як і сьогодні фундаментом навчання був учительський колектив. Тепер  практично неможливо судити про їхні звичаї, відносини між собою та стосунки з учнями, їхні свята та будні, стиль життя та проблеми на роботі. Вочевидь тоді як і сьогодні одні учні навчалися, інші хитрували, викликали їхніх батьків…, а далі вже ї нам відомо що було… 

   Тож, в ті часи, кінця ХІХ ст.. в училищі працювало до десятка педагогів різних спеціальностей. "Закон Божий" викладали місцеві священнослужителі. Протягом існування училища в ньому трудилося чимало ентузіастів своєї справи, котрі не обмежувалися вузькими рамками уроків, проявляли творчу ініціативу. Вони не лише давали учням знання, а й, скажімо, піклувалися про їхнє здоров’я під час епідемій, організовували свята, піклувалися про благоустрій школи тощо…

 Такі педагоги отримували як моральні, так і матеріальні стимули для подальшої діяльності.

Так, тодішній директор шкіл Київської губернії Т. Лубенець просив попечителя Київського навчального округу про нагородження премією одного з вчителів міста Таращі:

Резолюція начальства була лаконічною:

"Ходатайство может быть удовлетворено".

--------------------------------------------------------------------------------------------

До Таращі прибув професійний архітектор, котрий склав свій висновок щодо діючого дерев’яного приміщення даного училища. У висновку зазначалося, що приміщення підготовчого класу пристосовано з колишнього сараю і. відповідно, страждає численними недоліками. В ньому темно, тісно і холодно - власне, як і належить бути в сараї. Жіноче відділення розташовано в кращому приміщенні, проте тут же знаходиться квартира вчителя, що також робить дане приміщення незручним. Архітектор рішуче підтримав ідею спорудження нового корпусу школи. Він же склав і приблизний кошторис майбутньої будови, котрий складав 7587 крб. В Таращі розпочався збір пожертв на спорудження нового училища. Але, як кажуть, апетит приходить під час їжі. В процесі збору коштів таращанці вирішили збудувати у рідному місті значно обширнішу приміщення для училища - саме те, яке й зараз є окрасою населеного пункту. Для цього потрібно було значно більше коштів і завзяття. А вони, вочевидь, у міщан були в наявності.

У 1895 р. Рада інспекції народних училищ оформила прагнення мешканців Таращі офіційною постановою про необхідність побудови нового корпусу двокласного народного училища, підпорядкованого міністерству народної освіти Росії. Більше того, рада виділила для цієї потреби і свій внесок - 4000 крб. бюджетних коштів.

Це окрилило таращанців і вони з подвоєною енергією взялися збирати кошти на школу. Таращанська міська дума надала для цієї мети 2000 крб. на дану потребу. Але більше всіх постаралися самі міщани  - ними менше, ніж за рік було зібрано 18000 крб. вельми "важкою" царською валютою. (Це була колосальна сума - в ті часи кілограм телятини коштував 30-35 коп., а зарплата вчителя складала 360 крб. на рік).

Після появи перших коштів міщани відразу ж замовили проект побудови даного училища. Новий корпус, який і зараз є окрасою Таращі, не був оригінальною пам’яткою архітектури - його будували, як точну копію такої ж двокласної школи у м. Дубно. Збір коштів продовжувався. На той час побудова такого величного цегляного корпусу у повітовому центрі була неабиякою подією і дозвіл на таке будівництво необхідно було брати у самого імператора. (Тим більше, що Тараща вже давно не була приватним маєтком, а належала до державних міст).

Таращанці надіслали відповідного запита до Санкт-Петербурга і в квітні 1896 р. отримали довгоочікувану відповідь міністра освіти Російської імперії, з якої слідувало, що імператор Ніколай ІІ дав особистий дозвіл на побудову нового корпусу:

«Государь Император по всеподданейшему докладу моему в 8 день текущего апреля Высочайше соизволил на производство постройки нового каменного здания для Таращанского Киевской губернии городского двухклассного училища хозяйственным способом под присмотром особого строительного комитета, в состав которого должны войти: в качестве председателя почетный смотритель училища надворный советник Коробкин и в качестве членов - местный инспектор народных училищ, представитель Ставищанской экономии графов Браницких, штатный смотритель училища и законоучитель приготовительного класса священник Баранович.

О таковом Высочайшем повелении имею честь уведомить Ваше Превосходительство для зависящих распоряжений».

Грандіозне для тогочасної Таращі будівництво школи об’єднало місцевих мешканців різних національностей та віросповідань. Значну масу коштів зібрали таращанські українці. Проте, чимало коштів пожертвували польські графи Браницькі та Млодецькі, польські шляхтичі Лукашевич та Жураковський, російський чиновник Коробкін та російський почесний громадянин Ф. Бондарєв. Хтось допомогав грішми, хтось гвіздками чи цеглою.

Тогочасна авторитетна газета "Кевлянин" залишила для нас опис святкування закладин даного навчального закладу: 

"Тараща.

17 октября 1896 года состоялась закладка  здания 2-х классного народного училища с ремесленными отделениями для мальчиков и девочек. При закладке присутствовали прибывшие из м. Ставище, где происходило 16 октября открытие такого же  2-классного училища, господин попечитель учебного округа В. В. Вельяминов-Зернов, представитель от крестьянских учреждений действительный статский советник Ф. А. Троицкий, окружной инспектор П. П. Извольский и другие лица. Во время обряда совершения закладки здания пел хор из местных учеников, которые хотя изучают церковное пение без нот, но поют весьма стройно.

На постройку здания назначены суммы частью из казны, частью из города, а часть пожертвовал мировой судья господин Коробкин, состоящий почетным смотрителем этого училища. Для гостей были устроены палатки, декорированные сосновыми деревьями, флагами и цветами. После молебствия почетным гостям предложен был завтрак, за которым были провозглашены тосты за Государя императора, Государыню императрицу, министра народного просвещения, начальника края и начальника губернии, попечителя учебного округа и других лиц. Массы народа собрались на это торжество как на радостный праздник, близко касающийся воспитания их детей".

Будівельні роботи тривали практично три будівельні сезони

Стару споруду школи було розібрано і матеріал пущено з торгів. А в новій з наказу київського училищного начальства було ще споруджено пожежний люк та драбину.

Школа розпочала своє нове життя - з її стін щороку виходили сотні випускників.

Майже 15 років вельми серйозною проблемою даного навчального закладу було забезпечення учнів та педагогічного колективу питною водою - адже про водопровід в ті часи у ніхто ще не мріяв. (Щодо тогочасних зручностей - то навіть члени Таращанської міської думи користувалися ними виключно надворі).

Місцеві водовози не завжди справлялися з покладеними на них обов’язками. Тому в березні 1911 року педагогічна рада училища вирішила облаштувати колодязь на училищному подвір’ї.

----------------------------------------------------------------------------- 

Школа досить швидко завоювала симпатії місцевого населення. В ньому спочатку навчалися десятки, а з побудовою нового приміщення - сотні дітей.

Перші роки в школі навчалися виключно представники слов’янського населення. Але вже в 1872 р. єврейська громада Таращі (а вона в той час складала більшу половину населення міста) звернулася до штатного смотрителя двокласної школи з проханням створити в даній школі кращі умови для навчання єврейських дітей:

"Обращаясь исключительно среди русско-христианского населения, мы, как русские подданные одного с ними Отечества, желаем окончательно слиться с сими последними. Такое слияние может осуществиться только тогда, когда евреи с самого своего детства, почти с молоком своей матери всасывали бы в себя русский язык, русские нравы и русские обычаи. Сознавая всю важность этого вопроса и желая подготовить наших детей быть полезными гражданами нашего государства и достойными сынами нашего возлюбленного Отечества, мы желаем добыть нашим детям воспитание совершенно в русском духе, так как мы убеждены, что тот, кто живет в России, должен быть русским.

Школа в этом случае может быть самым лучшим воспитателем наших детей - только школа, общая для русских и евреев. Только близкое знакомство их детей друг с другом может уничтожить в них всякое различие народности.

Открытие в Тараще двухклассного училища впервые дало нам возможность доставить нашим детям такое воспитание. Мы убедились, что дети наши, даже окончившие курс нашего казенного еврейского училища, не способны, строго говоря, поступить в первый класс двухклассного Таращанского училища и должны оставаться в приготовительном классе, где 60-70 учеников имеют одного учителя, которому трудно (если не невозможно) исполнять свои обязанности.

Дать ему помощника - вот наше искреннее желание. Для этой цели мы намерены хлопотать у подлежащего начальства об отпуске из специальных еврейских сумм денег на содержание ещё одного учителя при приготовительном классе. Потому покорнейше просим уведомить - не будет ли препятствий со стороны училищного начальства к исполнению нашего намерения».

На сповнене патетики звернення єврейських представників (під листом стояли підписи 22 євреїв - Островського, Боярського, Цукермана, Бродського, Рувинського, Нірнберга, Підкашинського, Бернштейна та ін.) керівник двокласного Таращанського училища дав вельми практичну відповідь - якщо єврейська громада надає додаткові 500 крб., то в училищі з’явиться ще один вчитель.

Власне, в Таращанському двокласному училищі єврейські діти завжди складали помітну частку.

1907 р. в училищі вивчали Закон Божий, російську та словянську мови, арифметику, історію, географію, геометрію, чистописання, креслення. В шкільних журналах переважали “трійки” та “четвірки” - на відмінні оцінки Таращанські вчителі були, вочевидь, скупуватими.

 Серед учнів Таращанського двокласного училища були представники не лише різних національностей, але й неоднакового статку. Бідні учні користувалися підтримкою особливого благодійного товариства, котре діяло при школі з 1907 року і називалося "Товариством допомоги бідним учням". Це товариство заслуговує особливої уваги, оскільки демонструє нам красномовні приклади благородства, щедрості та благочестивості наших предків. Відомо, що перші офіційні збори цього шляхетного товариства відбулися 11 лютого 1911 р., а статут організації був затверджений київським губернатором ще 9 грудня 1906 р.

Товариство налічувало кілька десятків членів - як правило, до нього входила міська аристократія - дворяни та міщани, котрі могли допомогти учням у матеріальному розумінні. Очолювалося товариство управою, до якої належало шість виборних осіб та голова. Існував і певний розподіл обов’язків.

До товариства записувалися цілими родинами. Документи називають 47 осіб, серед яких були родини Боравських, Барановичів, Бентковських, Виноградових, Гобятів, Гологорських, Гриценків, Деленг-Лінчевських, Довгалевських, Яременків, Жураковських, Замисловських, Іванових, Карповичів, Крицьких, Крупських, Кошевих, Красносельських, Колодизнерів, Лещенків, Літошенків, Липовецьких, Малют, Мартиненків, Можай-Можаровських, Пашкевичів, Подгаєцьких, Репойто-Дуб’яг, Романюків, Стельмаховичів, Щавинських, Шустерів

Оскільки товариство провадило фінансову діяльність, то важливою його складовою була ревізійна комісія, котра зазвичай складалася з трьох осіб. (В 1911 році це були Владислав Бентковський, Надія Панкевич та Олександр Іванов).

Всі члени товариства збиралися лише один раз на рік - для збору внесків та пожертв. Але управа товариства відбувала свої засідання значно частіше - вона збиралася кожних два місяці. Організація володіла недоторканим капіталом, який перебував на банківському рахунку і "заробляв" для товариства кошти у вигляді відсотків. Менша частина коштів була рухомою - зокрема, з неї визначалися суми для поточних пожертв учням.

Товариство поряд з благодійництвом займалося і культурницькою діяльністю - зокрема, воно організовувало благодійні вечори та спектаклі, прибутки від яких йшли на благодійні цілі

Крім даного товариства, здібні учні забезпечувалися матеріальною підтримкою зі стипендіального фонду. Стипендій у таращенській школі було кілька. Кожна з низ носила чиєсь ім’я   ( напр..:Г. Коробкіна)

--------------------------------------------------------------------------------------------

У позанавчальному житті школярів траплялося різне - від кохання до вбивств. І якщо перше є закономірним, то поодинокі випадки вбивства ставали відомими на всю губернію. Так, одного разу в "Киевлянине" було опубліковано наступну інформацію:

Слідство підтвердило підозри. При цьому учень Шматов був вбитий лише за те, що Чавунову не сподобались політичні переконання батька вбитого ним школяра.

Політичного мученика було поховано з усіма почестями:

Отец Шматова сказал речь, в которой благодарил за сочувствие, за венки, а у сына просил прощения за то, что он пострадал за убеждения отца, приняв мученическую смерть от человека, которого знает он и весь народ".

 --------------------------------------------------------------------------------------

 Крім щоденних навчальних занять та виховних заходів у Таращанському двокласному міському училищі регулярно відбувалися і різноманітні одноразові дійства, котрі зазвичай також мали виховне спрямування. Під час релігійних та державних свят у навчальному закладі відбувалися урочисті молебні та засідання, збори педагогічного колективу та учнів школи. Помітними подіями ставали різні ювілеї, до святкування яких також долучалися всі школярі та викладацький склад.

Так, в 1911 році вся Російська імперія святкувала ювілей скасування кріпацтва (котре відбулося в 1861 р.). І хоча таращанські міщани були вільними людьми і в кріпацтві не перебували, двокласне училище активно взяло участь у відзначенні ювілею. Проводилися різноманітні заходи, на які штатний смотритель не шкодував навіть власних коштів - власне, такі витрати згодом компенсувалися.

Таращанська школа виділялася серед інших навчальних закладів монументальністю своєї споруди і була широко відомою в краї. А оскільки подібне диво - величний кам’яний корпус - мали одиниці шкіл Київщини, то сюди регулярно навідувалися різні відомі не лише на Київщині особи.

Просто унікальну телеграму інспектор народних училищ надіслав своєму начальству у 1899 р.:

"Штатный смотритель Таращанского двухклассного городского училища сообщил мне, что господин Киевский губернатор 11 сего сентября в 6 часов утра инкогнито осматривал здание Таращанского двухклассного городского училища".  Подібних "звітів про візити" протягом десяти років роботи в архіві ми більше не зустрічали - було, мабуть, клопотів місцевому начальству.

Серед гостей школи були і духовні особи - як правило, єпископи - вікарії київських митрополитів.

1899 року приїхав оглянути приміщення школи відомий не тільки на Київщині єпископ Уманський Сергій, який за повідомленням документу "благословил всех учащихся православного исповедания каждого в отдельности и раздал им крестики".

У 1909 р. до Таращі прибув єпископ Чигиринський Павло. Його зустрічала вся Таращанські еліта та маса простих мешканців міста.

"Особенно приятные впечатления Владыка вынес от посещения двухклассного министерского училища (мужского и женского), помещающегося в обширных и, можно сказать, роскошных зданиях. При входе в мужское училище встретили Владыку два мальчика-ученика во главе с господином смотрителем училища А. Р. Хоменко и поднесли хлеб-соль.

Осмотрев все училище, Владыка вошел в рекреационный зал, где собрались учащие с учениками. После представления учащих ученики пропели очень стройно и с воодушевлением Богородичен "В Чемном море…" старинного обиходного напева. Владыка напутствовал учащихся задушевной речью о цели учения и раздавал всем "Троицкие книжечки". Прекрасным состоянием училища и постановкою воспитательного дела в оном Владыка выразил свое удовольствие смотрителю и отбыл в женское училище.

Здесь ученицы под руководством надзирательницы Н. М. Панкевич сделали ковер из живых цветов, устлав ими всю дорожку от ворот до училища. Ученица старшего класса Е. Корженецкая удостоилась поднести Владыке прекрасный букет с полотенцем - работы учениц - и сказать Владыке несколько приветственных слов. Владыка милостиво принял букет, благословил всех учениц вместе с учащими, раздал св. иконки, освященные на мощах св. Варвары и оставил училище под пение девочками "Ис полла эти деспота" ("Благослови, владико").

Подібних зустрічей було ще чимало.

----------------------------------------------------------------------------------------------

Кількість учнів у школі щороку збільшувалася. І навіть збудований новий корпус школи перестав вміщувати учнів. Тому у 1907р., зберігаючи всі патріархальні  традиції та з метою розвантажити училище, будується приміщення жіночого двокласного училища на місці 2-ої школи.  

1905 – 1907 роки – революційні події в Україні. В цей час в Росії ширилася революційна дія проти царського самодержавства. Вона відгукнулася і в невеличкому повітовому містечку революційним виступом найбільш активної частини жителів міста – учнівством училища. Революційно настроєні учні організували в училищі нелегальний гурток Української соціал-демократичної робітничої партії, члени якого друкували і розповсюджували революційні листівки, нелегальну літературу. В травні 1907 року учні влаштували протест проти організації урочистого надіслання вітальної телеграми царю з нагоди початку випускних екзаменів. Організатори цього виступу були виключені з училища, на їх підтримку частина учнів демонстративно припинила навчання.

В  1915 р. двокласне чоловіче училище реорганізується у 5-класне реальне училище, після закінчення якого випускники могли вступати до вищих навч. закладів (крім університетів).

У 1914р починається Перша світова війна. Внаслідок її подій у 1915р у приміщення нашої школи евакуюють Бєльську гімназію з Польщі разом із її викладацьким складом.

Школа жила власним життям і стрімко будувала свою історію аж до буремних революційних років. 

Не проминули стін школи і бурхливі події революції 1917 – 1921 років. Приміщення училища (гімназії) стало одним з центрів суспільно-політичного життя міста і повіту. У серпні 1917 року у Києві проходив Другий  вчительський з’їзд, який ухвалив рішення про українізацію школи. З цього часу навчальний процес проходив українською мовою.

У 20-ті роки на базі чоловічого реального училища було відкрито Таращанську семирічну школу та школу для робітничої молоді – ФЗУ. Вдень тут навчалися діти, а ввечері – молодь, що працювала на заводах, фабриках та інших підприємствах. Місцеві органи Радянської влади, партійні, комсомольські організації розгорнули широкий наступ на освітньому фронті. Ліквідували неписемність, введено обов’язкове загальне навчання дітей шкільного віку. В 1933 році відбувся перший випуск семирічної школи.!!!!! З переходом до обов’язкової середньої освіти в 1934 році на базі семирічки було відкрито Таращанську середню школу №1, перший випуск якої відбувся в 1937 році. А всього до початку Великої вітчизняної війни їх було п’ять. Школа комплектувалася досвідченими вчителями і була методичним центром району. Тращанська середня школа №1 , як одна з найкращих шкіл офіційно називалася зразковою школою. Особливо пам’ятним був для педагогічного колективу 1939 рік. Вчительку початкових класів Євдокію Романівну Даниленко за високі показники в навчально-виховній роботі відзначено орденом “Знак Пошани” !!!!! Це була висока на той час оцінка радянським урядом учительської праці, а для нас сьогодні є свідченням високо рівня викладання та професіоналізму вчительського колективу школи.

Війна... ЇЇ полум’я та трагедія не минули школу. Прямо зі шкільного випускного балу  йшли на фронт вчителі та учні школи. Випускники не встигли зустріти схід сонця по закінченні Таращанської середньої школи №1, їх покликала рідна земля на боротьбу з фашистами. Це, мабуть, про них написано: “А те мальчики только и успели, что одеть свои солдатские шинели”. 38 із них так і не повернулося з доріг війни до рідних домівок, віддали життя за сьогоденнішнє  мирне небо. Загинув також і директор школи Дмитренко В.М. Указом президії Верховної ради відважному льотчику, випускнику Таращанської середньої школи №1 М.Х. Навроцькому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед тих, хто в перших рядах боровся з німецькими загарбниками були Морозов Г.В., Ціндергоз Б.М., Прусай І.В., Якубовський Я.В., Трохименко П.М., Науменко П.Я., Волновінський М.У., Мацько І.М. та інші. Матеріали та особисті речі ветеранів війни зберігаються в шкільному музеї. Під час окупації в школі діяла німецька територіальна адміністрація. В цей період було здійснено добудову школи, але з метою покращення навчання, просто окупанти мріяли залишитися тут надовго.

Скільки років минуло, скільки вітрів перевіяло, а в серці довіку залишиться найтепліша згадка про школу і у викладача Київського Університету Василя Івановича Волковинського. Випускний вечір у 1940 році. А через рік війна. Колишній учень обороняв Ленінград, прожив блокаду. “Спасибі тобі, рідна школа, що виховала мене мужнім і люблячим сином Вітчизни, що окрилила мене вірою у світле й мирне на землі” – ці слова давно написав в одному із своїх листів товариш В.І. Волковинського, його однокласник Євген Лисенко. Він не повернувся з війни до дому як і не повернулося багато інших випускників. Не співати їм більше пісень, не вирощувати квітів. Довгі роки працював вчителем математики Віктор Семенович Коршак, котрий у роки війни нагороджений двома орденами Червоного Прапора.

З фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося 38 випускників. Загинув і її директор В.М.Дмитренко.  

У школі, під час окупації міста, діяла німецька територіальна адміністрація. В цей час добудовується праве крило школи. Але спалюється бібліотека, руйнуються кабінети, нищиться шкільне майно.

На початку січня 1944 року, зразу після визволення Таращі, громадськість міста підняла питання про відкриття школи. Для цього треба було знайти приміщення, бо середня школа №1 була зайнята під госпіталь. Для цього тимчасово було використано тюрму, що знаходилася за фасадом того будинку, який стоїть проти нинішньої міськради через площу Слави. З ранку до ночі батьки, вчителі і майбутні учні добровільно працювали, щоб очистити це приміщення: виносили нечистоти, обмивали і забілювали криваві плями на підлозі і стінах, розбивали камерні перегородки, замазували щілини, закладали фанерою дірки у вікнах, знімали грати. 1 лютого школа почала навчальний процес. І нелегку ношу директора школи взяв на себе Іван Степанович Бачінський, вчитель, що починав свою педагогічну діяльність ще в 20-ті роки.

У післявоєнні десятиліття школа продовжувала примножувати свої традиції та професійні здобутки. Окремим вчителям було присвоєне високе звання Заслуженого вчителя УРСР. Серед них Петро Михайлович Трохименко, Роман Павлович Петренко, Тамара Олександрівна Левковцева. 

У 50-ті роки Ткаченко Артем Іванович багато сил та років віддав Таращанській середній школі №1. Він працював її завучем, потім директором. Якою чудовою традицією того часу був виступ драматичного театру школи, а “зірками” були Василенко Алла, Людмила Іванівна Калініченко.

З серпня 1962 року по серпень 1973 року  Таращанську середню школу №1 очолював Іван Захарович Пількевич. Педагогічний колектив відчув в особі Івана Захаровича не тільки здібного організатора, а й людину широкого кругозору і високої культури. Школа почала наповнюватись новим змістом, новими традиціями. Однією з них було свято “За честь рідної школи”. Воно ставало важливою подією не тільки в житті шкільного колективу, а й усього міста. В цей день школа підводила підсумки навчально-виховної роботи за рік, кращих учнів за сумлінність і наполегливість у навчанні, громадській і суспільно-корисній роботі відзначала нагородами та пам’ятними подарунками. Особливою відзнакою для старшокласників було занесення до “Книги комсомольської слави”. Відбувалася урочиста зміна почесних прапороносців, передача шкільного прапора. В цей день у школу надходили вітальні телеграми з різних організацій, шкіл, від колишніх випускників. Ось які почуття вклала в телеграмні рядки Любов Усата (нині Любов Дмитрівна Грузинська):

Рідна сім’я моя, школа мила!

З святом твоїм тебе щиро вітаю 

Ти мене правди великої вчила, 

Я твою честь берегти обіцяю.

Багато зусиль приділяв Іван Захарович зміцненню матеріальної бази школи ( прибудова нового корпусу на 14 класних кімнат, спорудження їдальні, спортзалу, шкільних майстерень), створенню кабінетів, устаткування їх технічними засобами навчання, шкільним обладнанням. Перехід на кабінетну систему навчання для педколективу школи був, можна сказати, безболісним, бо в особі свого директора вчителі мали і здібного художника, який власними руками оформив всі кабінети, наповнивши їх багатим навчальним змістом. Його працездатності могли позаздрити навіть найзагартованіші у праці колеги. Трудився він без вихідних, часто засиджуючись над роботою до пізньої ночі. 

В ньому гармонійно поєднувалися кращі якості керівника. Глибоке знання навчальних програм, інтерес до всього нового, постійний творчий пошук, талант художника й дослідника, тонкий естетичний смак, акуратність, зваженість, логіка суджень і твердість переконань – ось те, що виділяло його із середовища колег, створювало авторитет лідера, визначеного не адміністративним розпорядженням зверху, а самою логікою людський стосунків.

 Був він вимогливий, інколи різкий, але це не викликало образи, бо вимогливість до вчителів не йшла ні в яке порівняння з тією, яку пред’являв до себе.

 Основним напрямком його педагогічної діяльності була виховна робота. Вона вражала не тільки масштабністю і різноманітністю форм, а професійною витонченістю, патріотичною спрямованістю і відчутною результативністю. Особливого значення він надавав історично-краєзнавчій роботі. Історія Таращі, Таращанського полку, ім’я якого носила піонерська організація школи, зусиллями наукових досліджень Івана Захаровича стали теоретичним надбанням учительського колективу, районного історико-краєзнавчого музею, у створенні якого він брав найактивнішу участь.

 В школі створювалися нові традиції.  Це свято прощання з піонерським галстуком, проводи колишніх вихованців до лав Радянської Армії, “голубі вогники” (зустрічі випускників різних поколінь), зустрічі з письменниками, ведучими акторами, революційними, політичними та військовими діячами.

 Багато зусиль Іван Захарович доклав вивченню історії школи і створенню шкільного музею. В ньому знайшлося місце експонатам довоєнного і, особливо, післявоєнного часу: документи, фотографії, листи, газети, альбоми, спогади, подарунки випускних класів. На стендах фотографії колишніх директорів, випускників, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, кращих вчителів післявоєнного часу, медалістів, секретарів комсомольських організацій, голів піонерських дружин, почесних прапороносців школи, піонервожатих, класів переможців у соціалістичному змаганні. Тут же зберігаються і підшивки газет “Рідна школа”, органу учнівського колективу. Це був великоформатний тижневик – історичний літопис школи. Його редактором і оформлювачем був також Іван Захарович. Як цікаво було б прочитати її сьогодні! На жаль, і музейні експонати інколи безслідно щезають.

Талант Івана Захаровича Пількевича бачився не в кількості проведених заходів, а в цілеспрямованості, витонченості кожного моменту в них, у вдало знайдених деталях, задіяних учасниках, талановитій режисурі, в умінні підпорядкувати зусилля всього колективу школи визначеній меті. Можна без перебільшення сказати, що десятиріччя, коли Іван Захарович очолював школу було епохою Ренесансу в її історії. В 1973 році Іван Захарович Пількевич перейшов на роботу в Обласний відділ народної освіти. Його наступники, на жаль, не стали його послідовниками. Зараз відчувається намагання нової адміністрації продовжити справу Івана Захаровича, але чи буде заповнена така багаторічна прогалина в історії школи ?  Керівники, які очолювали школу після Пількевича, добросовісно, в міру своїх можливостей і у відповідності до міністерських вимог несли належний директорський хрест. Іван Захарович був здатний на більше. Він був для цього народжений. Відзнака йому – найвища державна нагорода – Орден Леніна і добра пам’ять його колег і вихованців.

В 1980-ті роки школа берегла традиції попередніх поколінь. У ці роки директором був Морозов Григорій Васильович. Вимогливий знаючий керівник разом з вчительським колективом перетворив школу на центр методичної роботи району. Багато учнів були переможцями  обласних та учасниками республіканських олімпіад, гордилися своїми випускниками-медалістами. В школі було створено Музей Великої Вітчизняної війни. Фотографії того періоду ви можете побачити на стендах і у вітринах.

    Ще одним цікавим етапом в історії школи була робота піонерських та комсомольських  організацій.      Серед комсомольських     вожаків    можна     відмітити Лащенка І.Г., Криського О.О., Ткач Л.О., Баліцікий В.В., Смульський В.Л., Майстренко Н.П., Чорна П.Г., Супрун Л.О., Закревська Н.Б., Бурлій О.Н., які  вклали свій вагомий внесок в історію комсомольської організації школи. Піонерська дружина школи носила ім’я Легендарного Таращанського полку. Бійці цього полку приїздили і в нашу школу. Першим піонерським вожаком ще в далекі в школі працював старший піонервожатий, майбутній Герой Соціалістичної Праці, багаторічний голова колгоспу імені Леніна С.І.Онопрієнко.

За якісну роботу і досягнення школа у 1995р була визнана кращим освітнім закладом Київщини.

У 1997 р. школу очолив Гайдамака Олег Іванович. У 1999 р. у свій 130-річний ювілей школа одержала ліцензію на право називатися гімназією. У гімназії “Ерудит” почали реалізовувати програму диференційованого навчання: працюють класи гуманітарно-мистецького і природничо-математичного напрямків та загальної освіти. В гімназії вивчаються нові предмети: риторика, логіка, політологія. Етап становлення і утвердження гімназії припав на ці перші роки гімназії.

З 2005 року директором гімназії стала Лариса Петрівна Скаба, молодий, енергійний, творчий керівник. Гімназія зажила новим життям: це і театр-студія, це і літературна студія, це і гурток бальних танців і День Гімназії, і День Гімназії, вечір посвяти в гімназисти 5 класників, і діяльність Малої Академії Наук, і цікаві факультативи, і поїздки по Україні та багато іншого.